Віктор Розовий народився 9 жовтня 1988 року у Львові й уже тоді вбирав у себе той особливий галицький дух, де сарказм і іронія стають не просто способом говорити, а способом жити. Студент Львівської політехніки, учасник КВК-команд, він швидко зрозумів: гумор для нього — це не розвага, а інструмент, яким можна розкривати абсурд повсякденності й зачіпати найгостріші суспільні теми. Разом зі Святославом Антіповим він створив команду «Загорецька Людмила Степанівна», яка в 2017 році здобула перемогу в третьому сезоні «Ліги сміху», а наступного року взяла літній кубок фестивалю в Одесі. Їхній фірмовий стиль — суміш західноукраїнського колориту, сучасного сарказму й абсурдних ситуацій — миттєво став вірусним, а фрази на кшталт «По-о-й-ї-ха-ли-иии!!!» розлетілися мемами по всій країні.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, Розовий не вагався. Наприкінці лютого він добровольцем став до лав полку ССО «Азов», який пізніше трансформувався в 3-тю окрему штурмову бригаду ЗСУ. Там він пройшов шлях від рядового до снайпера, водночас висвітлюючи події на фронті на офіційному YouTube-каналі бригади. 21 березня 2024 року під час мінометного обстрілу в селі Орлівка поблизу Авдіївки 120-міліметрова міна впала менш ніж за метр від його окопу. Уламок пробив окоп, шолом, череп і пошкодив праву та частково ліву півкулі мозку. Лікарі в лікарні Мечникова в Дніпрі провели складну операцію, видаливши уламок. Почалася тривала кома, боротьба за життя й довга реабілітація.
Сьогодні, попри важке поранення, втрату смаку й запаху, геміпарез лівих кінцівок, спастичність, проблеми зі слухом і зорово-просторовим сприйняттям, Віктор Розовий продовжує рухатися вперед. Він став редактором спецсезону «Ліги сміху. Волонтерський десант», активно працює над реабілітацією — у квітні 2025 року зробив перші самостійні кроки з палицею та ортезами — і готує до виходу відверту книгу «Я у таборі F», де поєднує фірмовий гумор із жорсткою правдою про службу, побратимів, страх і внутрішнє відновлення. Його історія — це не просто біографія коміка-воїна, а живий приклад того, як біль може стати каталізатором нової сили, а сміх — зброєю, що не ламається навіть під уламками.
Витоки гумору у серці Львова
Львівські вулиці, де минуло дитинство й юність Віктора, сформували особливий тип мислення — іронічний, спостережливий, трохи богемний. У студентські роки він грав за збірну «Львівської політехніки», потім перейшов до команди «Метр сімдесят». Коли ці колективи розпалися, Розовий разом зі Святославом Антіповим не зупинився. Вони створили «Загорецьку Людмилу Степанівну» — проект, який швидко вийшов за межі університетських сцен.
Їхній гумор відрізнявся від класичного західноукраїнського «сільського» стилю. Замість прямих жартів про побут вони грали на абсурді, пародіювали стереотипи й висміювали сам гумор. Віктор часто імпровізував, втілюючи ексцентричних персонажів, натхненних реальним життям. Фірмова фраза «По-о-й-ї-ха-ли-иии!!!», що народилася під час репетиції як імітація водія маршрутки, стала впізнаваним мемом. Команда не просто розважала — вона змушувала замислюватися, поєднуючи сміх із соціальною сатирою. Саме цей підхід приніс їм національну популярність ще до «Ліги сміху».
Тріумф у «Лізі сміху» та вихід на великий екран
2017 рік став переломним. «Загорецька Людмила Степанівна» разом із молдовською командою «Стоянівка» здобула перемогу в третьому сезоні «Ліги сміху». Наступного року хлопці взяли літній кубок фестивалю в Одесі. Віктор став одним із найяскравіших облич проєкту — його харизма, вміння тримати паузу й гострий язик привертали увагу мільйонів глядачів.
Паралельно він вів шоу разом із Євгеном Кошовим, брав участь у «Іграх приколів» на «1+1», знімався у фільмах («Скажене весілля», «Зірконавти», «Країна У 2.0»). Разом з Антіповим запустив YouTube-канал «Kurva matj» з гумористичними «контрабандистськими» піснями, повними нецензурної лексики та іронії. Окремий канал «Горобина» збирав сотні тисяч переглядів. Гумор Розового став частиною української масової культури — чесним, часом жорстким, але завжди живим.
Від мікрофона до снайперської гвинтівки
Рішення піти на фронт не було спонтанним. У 2014 році вік не дозволив йому стати до лав захисників, але в 2022-му, коли розпочалася повномасштабна війна, 33-річний комік не мав сумнівів. Наприкінці лютого він записався добровольцем до полку «Азов», який згодом став 3-ю окремою штурмовою бригадою ЗСУ. Там він пройшов навчання снайпера й отримав позивний «Дід» — з іронією та повагою до досвіду.
На фронті Розовий не тільки воював, а й документував події для офіційного каналу бригади. Його військовий гумор став іншим — чорнішим, але все ще живим. «Військовий гумор — це дуже чорна тема, — ділився він пізніше. — Я ніколи не сприймав такий гумор, але коли попав у військо, стало смішно моментами». Сміх допомагав виживати, знімати напругу й зберігати людяність посеред жаху.
21 березня 2024: день, коли уламок пробив не лише шолом
21 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в селі Орлівка поблизу Авдіївки все змінилося за секунди. 120-міліметрова міна впала менш ніж за метр від окопу. Уламок пробив окоп, шолом, череп і пошкодив праву та частково ліву півкулі мозку. «Прикиньте — хедшот, а я все ж таки живий», — згадував пізніше сам Віктор.
Його доставили до лікарні Мечникова в Дніпрі, де нейрохірург Андрій Сірко провів операцію. Почалася тривала кома. Лікарі боролися за життя. Після виходу з коми з’явилися тяжкі наслідки: геміпарез і спастичність лівих кінцівок, парез правої стопи, зорово-просторові порушення, проблеми зі слухом (барабанні перетинки луснули, права відновилася, ліва — ні), втрата смаку й запаху, титанова пластина в черепі. «У мене луснули барабанні перетинки… Зараз у мене геміпарез та спастичність лівих кінцівок… але це все дрібниці порівняно з тим, що був реальний шанс забаранитись», — говорив він у інтерв’ю.
Реабілітація: щоденна робота над новим собою
Реабілітація стала новою «професією». У квітні 2025 року Віктор показав перші самостійні кроки — з палицею, в ортезах, що запобігають підвертанню стопи, зігнутий, «як дід». «Ліві кінцівки забули, як виконувати певні рухи, і я зараз намагаюсь їм все пояснити, — ділився він. — Важко стояти, бо мене хитає, стопи вигинаються… але головне — всі труднощі плинні».
Мозок демонструє неймовірну пластичність: нові нейронні зв’язки формуються, функції частково відновлюються. Віктор не має ПТСР, за його словами, і щодня фіксує прогрес. 21 березня 2025 року він назвав «другим днем народження» — днем, коли зрозумів, що вижив і тепер кожен день — це можливість стати кращим, ніж учора. «Головне самому не зупинятися і працювати!» — його головний девіз.
Особисте життя крізь публічні випробування
8 березня 2024 року, за два тижні до поранення, Віктор одружився з Ольгою Мерзлікіною. Шлюб тривав трохи більше року й завершився розлученням у 2025-му на тлі публічного скандалу навколо інтерв’ю, яке комік дав блогерці. Деталі стали предметом широкого обговорення. Для Розового це стало ще одним випробуванням — поряд із фізичним болем довелося переживати й емоційну бурю. Публічна постать завжди під прицілом, і навіть у найважчі моменти реабілітації йому доводилося захищати своє право на приватність.
Повернення до творчості та книга «Я у таборі F»
У жовтні 2024 року Віктор повернувся до «Ліги сміху» вже в новій ролі — редактора спецсезону «Волонтерський десант». Це стало частиною його відновлення: гумор знову почав лікувати, тільки тепер і його самого.
У лютому 2026 року він анонсував книгу «Я у таборі F» у видавництві Adaptation Books. Орієнтовна дата виходу — 20 червня 2026 року. У ній — чесна, емоційна й часом жорстка розповідь про рішення стати на захист країни, службу в 3 ОШБр, побратимів, страх, силу, життя до й після поранення, фізичне й внутрішнє відновлення. «Багато гумору та жорсткої правди про війну без прикрас», — обіцяє автор. Книга також пояснює контекст його відвертого інтерв’ю, яке викликало хвилю обговорень. Передзамовлення вже відкрите, і кожен примірник автор планує підписати особисто.
Що залишає по собі Віктор Розовий
Історія Віктора Розового — це історія про те, як людина може втратити частину себе фізично, але зберегти й навіть посилити внутрішній стрижень. Його гумор до війни дарував сміх мільйонам, на фронті допомагав виживати, після поранення — знову став інструментом зцілення. Він показує: навіть після «хедшоту» можна вчитися ходити заново, сміятися крізь біль і писати книгу, яка стане свідченням епохи.
Для початківців його шлях — приклад, що талант і характер важливіші за обставини. Для просунутих читачів — глибоке дослідження природи людської стійкості, пластичності мозку й сили сміху як культурного явища в часи війни. Віктор Розовий не просто вижив. Він продовжує жити так, що його приклад надихає тисячі людей боротися за своє «завтра» — крок за кроком, з палицею чи без, але завжди вперед.
Залишити відповідь