Понад десятиліття тому автор відвідав Польський інститут і музей генерала Сікорського в Лондоні. Там зберігається великий обсяг матеріалів, важливих для історії України, зокрема архів «Українського бюро». Того дня він ознайомився з документами про Голодомор і оригіналом машинопису Ольгерда Іполита Бочковського. Співробітники інституту були приязними, спілкування відбувалося польською мовою.
Того ж вечора, йдучи вздовж Гайд-парку до Пікаділлі, автор зустрів групу польських будівельників. Вони голосно розмовляли рідною мовою, обговорюючи робочі питання. Місцеві жителі не виявляли агресії. У будинку друзів автора на стіні видно було прапор «Солідарності», і вікно залишалося цілим. Ніхто не вимагав від поляків говорити англійською без акценту чи відмовитися від рідної мови в публічному просторі.
Подібні епізоди повторювалися. Польські робітники часто голосно спілкувалися своєю мовою за кордоном — у Швейцарії, Норвегії чи аеропорту Лютон — у переконанні, що їх мало хто розуміє. Навіть у випадках, коли доводилося викликати поліцію через надмірну гучність, ніхто не висловлював вимог «валіть до Польщі».
Від рольової моделі до поляризації
Польщу прийняли до Європейського Союзу з усім історичним багажем: від «Солідарності» до складних сторінок минулого. П’ятнадцять років тому країна вважалася зразком економічної та суспільної трансформації завдяки реформам Лешека Бальцеровича та Єжи Бузека. Для багатьох українців вона слугувала прикладом для наслідування.
Сьогодні, на думку автора, значна частина польського суспільства поєднує почуття вищості щодо українців із власною віктимністю. Історик Славомир Ценцкевич, колишній керівник Бюро національної безпеки, наголошував на необхідності чітко репрезентувати національну точку зору, подібно до Ізраїлю, щоб не програти боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів.
Автор порівнює цю тенденцію з настроями в Німеччині на початку 1930-х років, коли почуття національної образи шукало винуватців. У польській пресі з’являються твердження про культ неонацизму в Україні, тоді як в Україні ультраправі ідеї залишаються маргінальними. Натомість у Польщі, за спостереженнями автора, ультраправі сили представлені в Сеймі, Європарламенті та місцевому самоврядуванні.
Українське суспільство за роки незалежності пройшло шлях від атомізації до консолідації. Польща, натомість, перебуває в процесі поляризації. Автор нагадує, що подібна дезінтеграція в 1930-х роках дорого коштувала Польщі в 1939 році. Комплекс жертви, який плекається частиною суспільства, робить державність вразливою.
Щодня польські медіа повідомляють про випадки насильства проти українців: за акцент, за мову. Іноді поляків б’ють, якщо комусь здалося, що вони говорять з українським акцентом. З української перспективи Польща звертає не в той бік. Ксенофобія та українофобія суперечать цінностям Об’єднаної Європи і дискредитують Європейський Союз.
Польське суспільство має самостійно опрацювати власний комплекс жертви. Інакше перед актуальними викликами країна стає вразливою. Польща звернула не в той бік.
Leave a Reply