8 травня в Україні звучить тиха, але глибока нота — День пам’яті та примирення. Це не парад із салютами й не гучні промови про тріумф. Це день, коли країна зупиняється, щоб згадати мільйони життів, обірваних Другою світовою війною, і нагадати собі: перемога над нацизмом коштувала надто дорого, щоб її зводити лише до військових маршів.
Український інститут національної пам’яті підкреслює: цей день — про людський вимір війни, про тих, хто загинув на фронтах, у концтаборах, під бомбардуваннями й від голоду. Він з’явився як свідомий крок від радянської традиції 9 травня до європейської культури пам’яті, де головне — не святкувати, а вшановувати.
Символ дня — червоний мак. Його крихкі пелюстки нагадують і про кров, і про життя, що знову проростає на колишніх полях битв. Саме цей образ сьогодні допомагає українцям говорити про війну без пафосу, але з гідністю.
Як з’явився День пам’яті та примирення в Україні
Усе почалося з міжнародного рішення. 22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію A/RES/59/26. У ній 8 і 9 травня проголосили Днями пам’яті та примирення — днями, коли світ згадує всіх жертв Другої світової війни. Резолюція закликала держави не лише відзначати власні Дні Перемоги, а й вшановувати пам’ять про людські втрати.
Україна зробила цей крок у 2015 році. 24 березня президент Петро Порошенко підписав Указ № 169/2015. Документ встановив 8 травня Днем пам’яті та примирення. Мета звучала чітко: гідно вшанувати подвиг українського народу, його внесок у перемогу Антигітлерівської коаліції, висловити повагу всім борцям проти нацизму і увічнити пам’ять про загиблих воїнів, жертв воєнних злочинів, депортацій і злочинів проти людяності.
Паралельно залишався 9 травня — День перемоги над нацизмом. Два дні існували поруч до 2023 року. Тоді Верховна Рада ухвалила закон, а президент Володимир Зеленський його підписав. Від 2024 року 8 травня стало єдиним державним святом — Днем пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Воно є неробочим днем. 9 травня втратило офіційний статус Дня перемоги.
Ця зміна не стерла попередню назву. Багато українців і досі називають 8 травня саме Днем пам’яті та примирення. І це логічно: акцент на пам’яті й примиренні залишився головним.
Чому саме 8 травня, а не 9-те
Капітуляція нацистської Німеччини була підписана двічі. 7 травня 1945 року в Реймсі (Франція) і 8 травня в Берліні. Для більшості країн Європи й світу війна в Європі закінчилася 8 травня. Радянський Союз переніс офіційне святкування на 9-те через різницю в часових поясах і політичні міркування.
Україна обрала 8 травня, щоб стати ближчою до європейської традиції. Це не просто зміна дати. Це зміна сенсу. Радянський 9 травня будувався навколо образу непереможної армії й культу перемоги. Український 8 травня будується навколо пам’яті про втрати й попередження: війна — це завжди катастрофа.
За оцінками сучасних істориків, прямі людські втрати України в Другій світовій становлять від 8 до 10 мільйонів осіб. Це майже чверть тогочасного населення.
Близько 7 мільйонів українців було мобілізовано до Червоної армії. Кожен другий не повернувся. Ще сотні тисяч воювали в УПА, у складі армій Польщі, США, Канади, Франції. Українська земля стала одним із головних театрів бойових дій. Тут відбувалися найбільші битви, тут гинули цивільні, тут працювали табори смерті.
Червоний мак — символ, що замінив георгіївську стрічку
У 2014 році Україна вперше масово використала червоний мак на заходах, присвячених завершенню Другої світової. Дизайн розробив харківський художник Сергій Мішакін за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та Національної телекомпанії. Графічне зображення маку одночасно нагадує квітку і кривавий слід від кулі.
Мак прийшов із британської традиції. Після Першої світової війни поетеса Мойна Майкл запропонувала носити червоний мак на згадку про загиблих. Квітка росла на полях Фландрії, де точилися найкривавіші бої. Згодом мак став міжнародним символом пам’яті про всі війни.
В Україні він швидко витіснив георгіївську стрічку, яка в російській пропаганді перетворилася на символ імперських амбіцій. Мак — тихий, ніжний і водночас гострий. Його не можна використати для мілітаристських маршів. Він завжди про життя, яке обірвалося.
Сьогодні мак носять на одязі, малюють на плакатах, виготовляють з паперу в школах і родинах. Гасло дня — «Пам’ятаємо. Перемагаємо!». Воно звучить інакше, ніж радянське «День Перемоги». Тут перемога — не кінцева точка, а обов’язок не допустити повторення.
Як відзначають цей день сьогодні
Офіційні заходи проходять стримано. Покладання квітів до меморіалів, хвилина мовчання, панахиди, виставки, лекції, покази документальних фільмів. Український інститут національної пам’яті щороку готує методичні матеріали для шкіл, бібліотек, органів влади.
Багато хто просто прикріплює мак до одягу й іде на роботу чи в університет. Хтось запалює свічку вдома. Хтось пише в соціальних мережах імена своїх дідів і бабусь, які не повернулися з фронту чи з окупації.
Важливо, що день не перетворюється на політичне шоу. Він залишається простором особистої пам’яті. У сім’ях розповідають історії. У музеях показують листи з фронту, фотографії, особисті речі. У школах діти вивчають не лише дати битв, а й ціну, яку заплатило цивільне населення.
| Аспект | Радянська традиція (9 травня) | Українська традиція (8 травня) |
|---|---|---|
| Головний акцент | Тріумф армії, військова могутність | Пам’ять про жертв, людський вимір |
| Символ | Георгіївська стрічка, червоний прапор | Червоний мак |
| Тон заходів | Святковий, парадний | Скорботний, замислений |
| Міжнародний контекст | Пострадянський простір | Європа та ООН |
Дані таблиці базуються на матеріалах Українського інституту національної пам’яті та відкритих історичних дослідженнях.
Український внесок, який довго замовчували
Довгий час радянська історіографія подавала перемогу як виключно російську. Сьогодні ми знаємо інакше. Українці воювали на всіх фронтах. Генерал Кузьма Дерев’янко від імені Радянського Союзу підписав акт капітуляції Японії 2 вересня 1945 року на лінкорі «Міссурі».
Українські партизани, підпільники, воїни УПА, солдати Червоної армії, добровольці в арміях західних союзників — усі вони були частиною спільної боротьби. Водночас Україна зазнала подвійного терору: нацистського й радянського. Після вигнання німців прийшли нові репресії, депортації, голод 1946–1947 років.
Ця подвійна правда — важлива частина сучасного осмислення. День пам’яті та примирення дозволяє говорити про неї відкрито.
Що цей день означає для нас сьогодні
У 2026 році, коли Україна вже четвертий рік захищає себе від повномасштабної агресії, День пам’яті та примирення набуває особливого звучання. Він нагадує: тоталітарні режими ніколи не зникають остаточно. Вони змінюють обличчя, але логіка залишається тією ж — знищувати свободу й життя.
Пам’ять про 1939–1945 роки стає уроком. Не можна розв’язувати політичні суперечки силою. Не можна будувати ідентичність на культі війни. Не можна забувати ціну, яку платять звичайні люди.
У школах і університетах цей день використовують для розмов про відповідальність. У родинах — для передачі історій. У публічному просторі — для тихих акцій з маками.
Найцінніше, що дає День пам’яті та примирення, — це можливість говорити про війну мовою людяності, а не пропаганди.
Він не вимагає ненависті. Він вимагає пам’яті. І саме тому залишається живим і потрібним.
Leave a Reply