Дмитро Коцюбайло з позивним «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року в районі Часового Яру неподалік Бахмута від осколкового поранення в шию, завданого під час артилерійського обстрілу системою «Град». У момент вибуху він перебував у дверях будівлі разом із заступником Юрієм «Капустою» Капустяком та бійцем на прізвисько Мітчел, щойно повернувшись після утримання траси на Хромове. Поранення виявилося несумісним із життям, і попри швидку евакуацію командир не вижив.
Останні години його життя розкривають два незалежні джерела свідчень: детальна розповідь заступника та спогади військових фотографів Костянтина й Влади Ліберових, які працювали з підрозділом саме в ці дні. Вони описують не лише трагедію, а й характер людини, яка завжди входила в укриття останньою, щоб переконатися — усі її люди в безпеці. Ця риса стала ключовою в історії, що перетворила 27-річного командира на національний символ.
Його загибель болісно відгукнулася по всій країні, бо «Да Вінчі» уособлював той тип лідера, який не посилав інших вперед, а йшов першим — і за ним ішли без вагань. Сьогодні, через три роки, його ім’я носять вулиці в десятках міст, а пам’ять продовжує жити в нових поколіннях захисників.
Хлопець, який мріяв малювати, а став воїном
Дмитро народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянське на Івано-Франківщині в багатодітній родині. Змалку він був тихим, уважним до сестер і брата, любив футбол, теніс, байдарки та, найголовніше, малювання. Саме через це захоплення друзі й дали йому прізвисько «Да Вінчі» — воно прилипло надовго й стало позивним, коли він пішов на війну.
Після школи Дмитро навчався на художника в Івано-Франківську. Родина згадує: він не був розбишакою, завжди дбав про близьких і мріяв про творчість. Великий дідусь воював в УПА, тож історична пам’ять про боротьбу за Україну жила в домі. Коли 2013 року почалася Революція Гідності, 18-річний Дмитро поїхав до Києва. Там він остаточно вирішив — його місце на захисті країни.
Перші кроки на фронті та важке поранення 2014 року
У 2014-му Дмитро став добровольцем. Він воював у Пісках, звільняв Карлівку, Авдіївку, бився біля Савур-Могили та Старогнатівки. Під час одного з боїв у Пісках уламок розірвав йому губу, вибив зуб, пробив ключицю (довелося ставити пластину) і пошкодив ребра. Лікарі врятували, але повернення на фронт зайняло три місяці. Багато хто після такого обрав би спокійне життя. Дмитро — ні.
Він швидко виріс від командира взводу до командира роти. У 2016 році очолив 1-шу окрему штурмову роту Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Люди йшли за ним не через накази, а через довіру: він ніколи не ховався за спинами підлеглих і завжди дбав про їхнє життя більше, ніж про власне.
«Вовки Да Вінчі»: як народився легендарний підрозділ
Після повномасштабного вторгнення 2022 року рота «Вовки Да Вінчі» розрослася до батальйону й увійшла до складу 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Дмитро став його командиром. Підрозділ прославився сміливими штурмами, вмінням діяти в найскладніших умовах і особливою атмосферою братерства. Бійці називали його не просто командиром — другом і прикладом.
У листопаді 2021 року Дмитро став першим добровольцем в історії України, який отримав звання Героя України ще за життя. Президент відзначив його особисту мужність та відданість. Ця нагорода не зробила його гордовитим — навпаки, він продовжував вести людей у бій особисто, сідаючи за кермо трофейного танка чи висуваючись на найнебезпечніші позиції.
Останні три дні: штурми, вогонь і незламна відвага
На початку березня 2023-го бої за Бахмут досягли найвищої напруги. Російські війська намагалися перерізати останню дорогу постачання. 5 березня «Вовки» разом із бійцями 110-ї бригади штурмували позиції, щоб зміцнити оборону. Дмитро особисто викликав фотографів Ліберових: «Приїжджайте!». Вони прибули, сіли на танк і підійшли впритул до ворожих ліній. Траншея була свіжа, по коліна в воді. Штурм тривав понад годину. Дмитро залишився з піхотинцями до вечора, щоб переконатися — усе під контролем.
Наступного дня, 6 березня, у Часовому Яру влучання підпалило його улюблений трофейний танк, повний боєкомплекту. Ніхто не наважувався підійти близько. Дмитро взяв пластикову пляшку з водою, заліз на палаючу машину й загасив вогонь власноруч. Фотографи зафіксували цю сцену. «Дмитро не боявся нічого, і це відчувалося», — згадувала Влада Ліберова.
7 березня: вибух, слова «я поранений» і остання свідомість
Вранці 7 березня планували знімати роботу трофейної «Сонцепьоки» (ТОС-1А). Почався потужний обстріл. Усі кинулися в укриття. Дмитро, як завжди, заходив останнім — перевіряв, чи всі в безпеці. У дверях будівлі разом із Капустою та Мітчелом їх накрило. Мітчел встиг забігти всередину. Капуста й Дмитро залишилися в отворі. Вибух. Один уламок улучив командира в шию.
Дмитро розвернувся й вичавив з останніх сил: «Поранений». За хвилину знепритомнів. Капуста та побратими негайно почали евакуацію. Поранення шиї виявилося смертельним. Медики боролися до останнього, але врятувати не змогли. Так, у 27 років, загинув один із найхаризматичніших командирів української армії.
Фотографи Ліберови, які були поруч у ті дні, пізніше написали: «Ти здався нам безсмертним. Ми будемо пишатися вічно, що знали тебе».
Прощання нації: тисячі на Майдані та поховання на Аскольдовій могилі
Президент Володимир Зеленський того ж дня оголосив про загибель Героя. Прощання відбулося 10 березня 2023 року на Майдані Незалежності в Києві. Прийшли тисячі людей, військові керівники, міністри. Поховали Дмитра на Аскольдовій могилі — місці, де спочивають видатні українці.
Родина отримала підтримку всієї країни. Мати Оксана стала символом материнської сили, а сестра Олександра пізніше підписала контракт із батальйоном, названому на честь брата. Батальйон «Вовки Да Вінчі» продовжив бойовий шлях, зберігаючи дух свого командира.
Спадщина, яка не згасає: вулиці, пам’ятники та культура пам’яті
Ім’я Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла сьогодні носять вулиці та площі в Івано-Франківську, Києві, Харкові, Запоріжжі, Кропивницькому, Нікополі, Покровську, Авдіївці та багатьох інших містах. У листопаді 2024 року на Аскольдовій могилі відкрили монументальну скульптуру Герою. У 2024 році вийшов документальний фільм «Да Вінчі», написано книги, поставлено вистави.
| Дата | Подія | Значення для історії |
|---|---|---|
| 1 листопада 1995 | Народження в Задністрянському | Початок шляху тихого хлопця-художника |
| 2013–2014 | Революція Гідності та перші бої | Перетворення мрії про мистецтво на захист країни |
| Листопад 2021 | Отримання звання Героя України | Перший живий доброволець — національний герой |
| 6 березня 2023 | Гасить палаючий танк пляшкою води | Останній приклад особистої відваги перед загибеллю |
| 7 березня 2023 | Смертельне поранення в Часовому Яру | Трагедія, що стала символом жертовності цілого покоління |
| Листопад 2024 | Відкриття пам’ятника на Аскольдовій могилі | Увічнення в камені — спадщина для нащадків |
У 2026 році, на третю річницю, побратими, рідні та кияни знову зібралися біля могили. Хвилини мовчання, квіти, спогади — усе це показує: «Да Вінчі» не просто загинув у бою. Він продовжує вести за собою. Його сестра служить у підрозділі, названому на його честь. Нові бійці вивчають його історію як приклад того, як звичайний хлопець із Карпат може стати легендою, якщо обирає не малювати картини, а захищати право інших малювати своє майбутнє.
Сьогодні, коли лунають розповіді про командирів, які ведуть людей за собою не словами, а власним прикладом, ім’я Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі» звучить особливо голосно. Його остання битва завершилася 7 березня 2023 року, але битва за пам’ять і цінності, які він захищав, триває. І в цій битві він усе ще попереду — так само, як і в той день, коли заходив в укриття останнім.
Залишити відповідь