Петро Порошенко прийняв Україну в червні 2014 року в стані глибокої кризи: після втечі Януковича, анексії Криму Росією та початку бойових дій на Донбасі. Країна втратила частину території, економіка падала, армія була ослаблена десятиліттями недофінансування, а суспільство — розколоте. За п’ять років президентства він зосередив зусилля на кількох ключових напрямах: відродженні обороноздатності, закріпленні європейського курсу, передачі реальної влади громадам та здобутті духовної незалежності. Ці кроки не просто стабілізували ситуацію — вони створили фундамент, на якому Україна тримається й у 2026 році, протистоячи повномасштабній агресії.
Сьогодні багато хто оцінює той період саме через призму цих рішень. Зміцнена армія, яку почали будувати саме тоді, стала основою опору. Угода про асоціацію з ЄС та безвіз відкрили двері для мільйонів українців і переорієнтували торгівлю на Захід. Децентралізація дала селам і містечкам гроші та повноваження, яких раніше не було. А Томос про автокефалію Православної церкви України розірвав останній символічний ланцюг залежності від Москви. Кожен з цих кроків мав свою ціну, вимагав компромісів і викликав критику, але разом вони змінили траєкторію держави.
У 2026 році, коли наслідки тих рішень відчуваються щодня — від місцевих бюджетів, що допомагають фронту, до європейської підтримки, яка тримається на фундаменті асоціації, — стає зрозуміло: Порошенко діяв у момент, коли будь-яка затримка могла коштувати існування країни. Його президентство — це історія не про ідеальну перемогу, а про те, як у хаосі війни та кризи вдалося закласти основи для майбутнього.
Відродження армії: як розхитану силу перетворили на щит держави
У 2013 році українська армія існувала більше на папері. Бюджет на оборону становив близько 19 мільярдів гривень — сума, яка не дозволяла ні модернізувати техніку, ні гідно платити військовим. Після початку агресії в 2014-му добровольчі батальйони заповнили прогалини, але потрібна була системна робота. Порошенко одразу збільшив фінансування. До 2019 року військовий бюджет перевищив 100 мільярдів гривень, а загальні витрати на безпеку та оборону сягнули понад 210 мільярдів — більше 5% ВВП.
Чисельність Збройних сил зросла з 168 тисяч у 2013-му до 255 тисяч у 2018 році. Кількість бойових підрозділів збільшилася зі 99 до 143. Середня зарплата військового піднялася з 2 тисяч гривень до 10–12 тисяч. Довіра населення до армії, за опитуваннями, зросла з 21% до 61%. Це не просто цифри — це тисячі нових контрактів, модернізовані танки та бронемашини, які почали надходити щомісяця, відновлені системи протиповітряної оборони.
Порошенко особисто інвестував у цей процес. За офіційними заявами його команди, за п’ять років президент передав на потреби армії понад 550 мільйонів гривень власних коштів — на снайперські гвинтівки, броньовики, відновлення ППО Києва та квартири для сімей спецпризначенців. Він регулярно бував на фронті, спілкувався з бійцями, контролював поставки. Волонтерські батальйони поступово інтегрували в регулярні частини, наводячи порядок у хаотичній на початку війні.
Ці зміни заклали основу для того, що сталося пізніше. Навіть попри скандали навколо оборонних закупівель та вибухи на складах, які підірвали репутацію, саме в той період армія почала переходити на стандарти НАТО, з’являтися професійні сержанти та нові бригади. У 2026 році багато аналітиків прямо пов’язують здатність України стримувати агресію з тими рішеннями 2014–2019 років. Армія перестала бути символом слабкості — вона стала реальним інструментом захисту суверенітету.
Європейський шлях: Асоціація, безвіз та переорієнтація економіки
27 червня 2014 року Порошенко підписав економічну частину Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Це був не просто документ — це тисяча сторінок правил, які змушували Україну змінювати стандарти якості, митні процедури, захист прав споживачів. Повна Угода набула чинності у вересні 2017-го.
11 червня 2017 року запрацював безвізовий режим. За перші два роки ним скористалися понад 2 мільйони українців, загальна кількість поїздок перевищила 33 мільйони. З’явилися лоукостери Ryanair та Wizz Air, прямі рейси до Європи стали звичними. Для багатьох це стало першим реальним дотиком до європейського способу життя — можливість працювати, навчатися, лікуватися без віз.
Торгівля з ЄС зросла. Якщо у 2013 році експорт до Росії становив майже 15 мільярдів доларів, то до 2018-го впав до 3,7 мільярда. Натомість частка ЄС в українському експорті перевищила 40%. Економіка, яка в 2014–2015 роках падала на 6,6% та 9,8%, з 2016-го почала зростати — спочатку на 2,4%, потім швидше. Рейтинг Doing Business України покращився на 41 позицію.
Ці кроки не дали миттєвого дива, але створили альтернативу російському ринку, який раніше був домінуючим. У 2026 році, коли ЄС надає Україні безпрецедентну фінансову та військову допомогу, багато хто згадує, що саме асоціація та безвіз стали юридичним і психологічним містком. Країна довела, що може жити за європейськими правилами — і це відкрило двері для кандидатури на вступ, яку отримали вже за наступного президента.
Децентралізація: влада та гроші — ближче до людей
До 2014 року більшість рішень про ремонт школи чи дороги в маленькому селі приймали в обласному центрі або Києві. Громади не мали ані грошей, ані повноважень. Порошенко зробив децентралізацію одним із пріоритетів. У 2015–2016 роках ухвалили закони про добровільне об’єднання територіальних громад.
До кінця 2017 року 3118 сіл та селищ об’єдналися в 665 спроможних громад. Місцеві бюджети зросли у 2,5 раза, а за три роки — на 100 мільярдів гривень. До 2019-го кількість об’єднаних територіальних громад сягнула близько 870. Громади самі почали планувати дороги, купувати комунальну техніку, ремонтувати лікарні та школи.
Це не просто адміністративна реформа. Це повернення до традиції місцевого самоврядування, яке корінням сягає козацьких часів. Люди на місцях відчули відповідальність і отримали інструменти. У 2026 році, під час війни, саме громади часто першими організовували допомогу військовим, приймали переселенців, ремонтували пошкоджене. Децентралізація, яку запустили за Порошенка, виявилася однією з найуспішніших реформ — її хвалили європейські партнери як таку, що відповідає Хартії місцевого самоврядування Ради Європи.
Томос: розрив з московським ярмом та народження Православної церкви України
6 січня 2019 року в Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій вручив митрополиту Епіфанію Томос про автокефалію Православної церкви України. Це сталося завдяки наполегливим діям Порошенка. Ще у квітні 2018-го він офіційно звернувся до Константинополя. 15 грудня 2018 року відбувся Об’єднавчий собор, на якому три гілки українського православ’я — Київський патріархат, Українська автокефальна церква та частина Московського патріархату — об’єдналися в єдину помісну церкву.
Для мільйонів вірян це означало кінець залежності від Російської православної церкви, яка століттями використовувалася як інструмент впливу Москви. Томос — це не просто церковний документ. Це символ духовної незалежності, якого домагалися українські гетьмани ще в XVII столітті. Порошенко особисто брав участь у переговорах, їздив до Стамбула, підтримував процес на найвищому рівні. Його ім’я вписане в текст Томосу.
У 2026 році Православна церква України продовжує зміцнюватися, попри спроби реваншу з боку Moscow Patriarchate. Цей крок став одним із найяскравіших проявів національного самоутвердження за часів незалежності. Він показав, що навіть у релігійній сфері Україна може обирати власний шлях, а не залишатися в орбіті північного сусіда.
Мова, антикорупція та економічне відновлення: інші важливі грані
У 2019 році ухвалили закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Він встановив чіткі квоти на українську мову в телебаченні, радіо, державних установах. Це був логічний крок після років русифікації — не заборона, а підтримка.
В антикорупційній сфері створили Національне антикорупційне бюро, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Національне агентство з питань запобігання корупції та систему електронних декларацій. Запустили ProZorro — прозору систему держзакупівель. Індекс сприйняття корупції Transparency International покращився з 144-го місця у 2013-му до 120-го у 2018-му. Звісно, реформа була неповною, траплялися скандали та саботаж, але інституції, які почали працювати саме тоді, пізніше стали основою для подальшої боротьби.
Економіка після падіння 2014–2015 років поступово відновлювалася. Інфляція знизилася з 43% до однозначних цифр. Середня зарплата зросла з 3,6 тисяч гривень у 2013-му до понад 10 тисяч у 2018-му. Україна довела, що може жити без російського газу та ринку — і це було критично важливо.
Дипломатія під обстрілом: як тримали фронт і збирали світ на підтримку
Порошенко активно працював у Нормандському форматі, підписував Мінські угоди, домагався санкцій проти Росії. Він зібрав широку міжнародну коаліцію, яка засудила анексію Криму та агресію на Донбасі. Зустрічі з лідерами США, Німеччини, Франції, Польщі, Литви стали регулярними. Україна отримала кредитні гарантії, політичну підтримку та зброю — спочатку обмежену, але символічну.
Ця дипломатія не зупинила війну повністю, але не дала Росії легітимізувати захоплене та ізолювала агресора на міжнародній арені. У 2026 році, коли санкції проти Росії тривають уже понад десятиліття, багато хто визнає, що саме в 2014–2019 роках був закладений той політичний фундамент, який дозволив Україні не залишитися наодинці.
Кожен з цих напрямів — армія, Європа, громади, церква, мова, дипломатія — мав свої недоліки та критику. Реформи йшли нерівномірно, корупція не зникла за одну ніч, а війна на Донбасі тривала. Проте саме в цей період Україна перестала бути «пострадянською» державою в повному сенсі. Вона почала ставати сучасною європейською країною зі своєю армією, своєю церквою, своїми громадами та чітким вектором на Захід.
У 2026 році, коли країна продовжує боротися за своє майбутнє, багато рішень Порошенка виглядають не просто як досягнення минулого, а як частина живого спадку. Армія, яку почали відроджувати тоді, захищає сьогодні. Громади, які отримали владу, допомагають фронту. Європейський шлях, започаткований асоціацією, приносить реальну підтримку. А Томос залишається символом того, що Україна здатна обирати власну долю — навіть у найтемніші часи.
Залишити відповідь