Оксана Забужко ніколи не народжувала дітей і відкрито назвала це свідомим рішенням, яке випливає з її характеру та життєвої філософії. У серпні 2025 року в інтерв’ю Hromadske вона пояснила: традиційний шлюб для неї — це п’ятеро дітей і восьмеро онуків, а її власне життя — це партнерство двох дорослих людей, де немає місця тотальній відповідальності за нове життя. «Мені ніколи не хотілося мати дітей. Я завжди кажу, що в мене сукуленти не виживають», — з гумором, але й з глибокою серйозністю сказала письменниця. За цими словами стоїть не брак любові чи страху, а чітке розуміння себе: авторитарна натура, потреба контролювати кожну деталь і повна віддача творчості роблять материнство для неї неможливим.
Її твори, однак, наповнені образами дитинства, родинних таємниць, нероджених життів і сили, що передається крізь покоління. У «Музеї покинутих секретів» Забужко показує, як приховані травми, втрачені можливості та навіть ненароджені діти продовжують впливати на тих, хто живе сьогодні. Це не випадковість — це її спосіб говорити про спадщину, яка не обмежується кровними зв’язками. Письменниця має хрещеників і дбає про дальшу родину, тому жартома зауважує, що «цілу купу дітей і внуків» вона все ж має. Її вибір — це не заперечення життя, а інша форма відповідальності: перед собою, перед текстом, перед українською культурою.
У часи, коли війна загострила демографічні питання і суспільство знову тисне на жінок «виконати обов’язок», голос Забужко звучить особливо powerfully. Вона нагадує: жінка може залишити після себе щось більше, ніж біологічне продовження роду. Її романи, есеї та публічні виступи вже виховали ціле покоління читачок і читачів, які прийшли до неї, як доньки до матері-інтелектуалки. Це і є її справжні «діти» — ідеї, тексти, сміливість мислити інакше.
Дитинство в тіні репресій: як формувалася відповідальність за майбутнє
Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку в родині філологів-україністів. Батько Стефан Іванович — педагог, критик і перекладач — у сталінські часи зазнав репресій і заслання. Мати Надія Яківна викладала українську літературу і писала методички для школярів. Дитинство майбутньої письменниці пройшло між книжками, розмовами про мову та історію й постійним відчуттям небезпеки. У 1965–1968 роках родина через переслідування української інтелігенції переїхала до Києва. Там, у комуналці, маленька Оксана бачила, як дорослі ховають правду, а діти вчаться читати між рядків.
Вже в дев’ять років вона писала вірші. Батько записував їх. Ця рання творчість стала способом вижити в світі, де свобода слова коштувала дорого. Дитинство навчило її цінувати автономію і водночас розуміти тягар відповідальності. Коли пізніше вона говорила, що не готова «стопроцентно відповідати за життя новонародженої людини», це було продовженням того самого досвіду: вона знала ціну повної віддачі і не хотіла ділити її між дитиною та текстом.
Шлюби, партнерство і відмова від «традиційного гніздечка»
Забужко мала кілька тривалих стосунків. Перший шлюб вона спробувала «за правилами» — з білою сукнею, побутом, соціальною роллю дружини. Швидко зрозуміла, що це не її. Сьогодні вона одружена з художником Ростиславом Лужецьким. Їхній союз вона називає «нормальним партнерством», де ніхто не грає ролі «матері сімейства» чи «годувальника». Обручки вона не носить: «Це як кайданки».
У 2025 році в тому самому інтерв’ю Hromadske вона чітко розмежувала поняття: традиційний шлюб — це багато дітей і онуків. Її варіант — рівність двох творчих людей, де кожен зберігає свободу. Вона не засуджує тих, хто обирає материнство, але й не приховує: для неї це було б зрадою самої себе. «Я пропустила той період, коли народжують, не думаючи, — сказала вона. — Коли починаєш розуміти світ і себе, стає страшно брати на себе стільки відповідальності».
Ця чесність стала для багатьох жінок полегшенням. У суспільстві, де бездітність досі сприймається як егоїзм або невдача, Забужко показала інший сценарій: можна бути щасливою, закоханою, впливовою і при цьому не мати дітей.
«Музей покинутих секретів» і філософія нероджених життів
Найглибше тема дітей і спадщини розкривається в романі «Музей покинутих секретів» (2009). Це родинна сага трьох поколінь — від 1940-х до 2000-х. Центральна метафора — дитяча гра в «секретики»: маленькі скарби закопують у землю, а потім забувають, де саме. Так само забуваються або замовчуються травми, кохання, зради й ненароджені діти.
У романі є вагітна жінка, яку вбивають в упівській криївці. Її ненароджена дитина стає одним із «покинутих секретів», що тягнеться крізь десятиліття й впливає на долі нащадків. Забужко пише про «знищені проекти, життя, задуми, любові, нероджені діти», які «продовжують існувати в невидимому полі і раціонально незрозумілими способами формувати наше життя». Це не просто художній прийом — це її переконання: те, що не сталося, теж має вагу.
Роман показує, як пам’ять про втрачене з’єднує людей сильніше, ніж кров. Головні герої — журналістка Дарина та антиквар Адріан — через сни, документи й випадкові знахідки відновлюють зв’язки між родами. Вони буквально «викопують» забуте. І в цьому процесі народжується нове розуміння: спадщина — це не тільки гени, а й історії, які ми наважуємося розповісти.
Фемінізм Забужко: тіло, свобода і право не народжувати
«Польові дослідження з українського сексу» (1996) стали вибухом. Забужко вперше в незалежній Україні заговорила про жіноче тіло, бажання й насильство не як про щось соромне, а як про частину національної травми. Материнство в цьому контексті — не обов’язок, а вибір. Жінка має право розпоряджатися своїм життям, часом і енергією.
Її фемінізм — це не заперечення родини, а розширення можливостей. У есеях і публічних виступах вона неодноразово наголошувала: призначення людини (не тільки жінки) — залишити світ хоч трішки кращим. Для неї цим «кращим» стали тексти, лекції в Гарварді та Колумбії, підтримка українських військових, публічна позиція під час Майдану та повномасштабної війни.
У 2025 році, коли вона говорила про дітей, це було продовженням тієї самої лінії: деколонізація радянської жінки-матері, яка «повинна» народжувати і мовчати. Забужко обрала інший шлях — і цим дала дозвіл тисячам інших жінок не почуватися винними.
Що залишає після себе людина без біологічних дітей
Забужко часто повторює: вона не має «власних» дітей у традиційному сенсі, але має «цілу купу» — хрещеників, молодих письменниць і письменників, читачів, які приходять на її зустрічі з питаннями про ідентичність, війну, любов. Її книги перекладені шістнадцятьма мовами. Вона — Почесний громадянин Києва, доктор honoris causa, членкиня журі Берлінського кінофестивалю. Це і є її продовження.
У часи, коли українське суспільство переживає втрати і шукає способи відновлення, приклад Забужко стає особливо цінним. Вона показує: можна не народжувати і все одно бути «матір’ю» для цілої культури. Можна відмовитися від однієї форми відповідальності і повністю віддатися іншій — творчій, громадській, інтелектуальній.
Її вибір не для всіх. Але він чесний. І в цій чесності — найбільша сила. Бо коли жінка з таким авторитетом і такою історією говорить «я не хочу і не буду», це знімає з багатьох інших тягар виправдань. Діти Оксани Забужко — це її тексти, її сміливість і ті, хто після неї наважиться жити за своїми правилами, а не за чужими очікуваннями.
Leave a Reply