Колаборант постає як людина, яка свідомо обирає співпрацю з окупаційною владою і тим самим завдає шкоди своїй країні та співгромадянам. Це явище виникає щоразу, коли одна держава силою підкорює іншу, а частина населення вирішує пристосуватися або навіть активно допомагати загарбнику заради власної вигоди, безпеки чи ідеологічних переконань.
У сучасній Україні після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році поняття колабораціонізму набуло чіткого юридичного змісту. Держава запровадила спеціальну статтю в Кримінальному кодексі, яка дозволяє притягати до відповідальності за добровільну допомогу агресору. Водночас закон і судова практика чітко розмежовують активну зраду від вимушених дій заради виживання.
Глибше розуміння вимагає погляду крізь призму історії, психології вибору та етичних сірих зон. Колаборація рідко буває абсолютно чорно-білою — вона переплітається зі страхом, надією, образами минулого та прагненням зберегти хоч якусь подобу нормального життя під час війни.
Витоки терміна та його еволюція
Слово «колабораціонізм» походить від французького «collaboration» — співпраця. Його активно почали вживати під час Другої світової війни, коли уряд Франції на чолі з маршалом Петеном офіційно проголосив курс на співпрацю з нацистською Німеччиною. З того часу термін міцно закріпився в європейській політичній лексиці як позначення свідомої допомоги окупанту на шкоду власній державі.
В українському контексті явище має значно глибше і складніше коріння. Під час Другої світової війни на українських землях, які перебували під радянським контролем до 1941 року, а потім опинилися під німецькою окупацією, частина населення пішла на співпрацю з німцями. Причини були різними: для одних це був спосіб вижити в умовах голоду та терору, для інших — надія позбутися радянської влади, яку багато хто на заході України сприймав як іноземну окупацію після 1939 року.
Історики відзначають, що від 250 до 300 тисяч українців служили в різних допоміжних та військових формуваннях німецької армії. Серед них були й поліцейські допоміжні батальйони, і члени місцевих управ, і навіть підрозділи, які пізніше увійшли до складу Української національної армії. Водночас багато з цих людей не поділяли нацистської ідеології і сподівалися, що з часом зможуть створити власні українські збройні сили.
Колабораціонізм у роки Другої світової війни: складні мотиви та наслідки
Окупаційна влада німців на території України створювала мережу місцевих адміністрацій. У містах призначали бургомістрів, у селах — старост. Ці люди часто брали на себе функції підтримання порядку, збору податків та виконання наказів окупантів. Деякі з них щиро вірили, що допомагають своєму народу пережити важкі часи, інші ж використовували посаду для особистого збагачення або зведення рахунків з політичними опонентами.
Особливо неоднозначною залишається історія таких формувань, як батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», а також 14-та гренадерська дивізія СС «Галичина». Для частини суспільства їхні бійці — колабораціоністи, які служили нацистському режиму. Інші історики підкреслюють, що багато хто вступав туди, сподіваючись на створення української армії та подальшу боротьбу проти радянського тоталітаризму. Після війни доля цих людей склалася по-різному: когось судили, хтось емігрував, а частина залишилася в радянській Україні під постійним наглядом.
Радянська історіографія десятиліттями замовчувала або спрощувала тему колабораціонізму, зводячи все до «зради» окремих «зрадників». Насправді ж вибір, який стояли перед людьми в 1941–1944 роках, часто був між кількома поганими варіантами. Ті, хто залишався лояльним до радянської влади, ризикували репресіями з боку німців. Ті, хто йшов на співпрацю, пізніше могли стати жертвами радянських органів безпеки.
Сучасна війна Росії проти України та нове обличчя колабораціонізму
Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі у 2014 році явище колабораціонізму повернулося в українську реальність. Російська окупаційна адміністрація створювала власні «органи влади», залучала місцевих жителів до роботи в них, організовувала псевдореферендуми та вибори. Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року масштаби проблеми зросли в рази.
Окупаційні сили встановлювали контроль над захопленими територіями, призначаючи «мерів», «губернаторів», керівників правоохоронних органів з числа місцевих. Деякі з цих людей раніше обіймали посади в українських органах влади, інші — просто скористалися моментом для кар’єрного зростання або матеріальної вигоди. Паралельно з цим з’явилися й ті, хто почав активно поширювати проросійську пропаганду, доносити на патріотично налаштованих сусідів або допомагати ворогу в бойових діях.
За даними правоохоронних органів, станом на 2025 рік зафіксовано тисячі кримінальних проваджень за колабораційну діяльність. Сотні з них уже завершилися вироками. Це свідчить про системну роботу держави з виявлення та покарання таких випадків.
Правова кваліфікація: стаття 111-1 Кримінального кодексу України
У березні 2022 року Верховна Рада ухвалила зміни до Кримінального кодексу, додавши статтю 111-1 «Колабораційна діяльність». Ця норма стала основним інструментом для притягнення до відповідальності людей, які свідомо допомагають державі-агресору.
Стаття складається з кількох частин, які охоплюють різні форми співпраці:
- Публічне заперечення збройної агресії Росії проти України або заклики до підтримки окупантів.
- Добровільне зайняття посад у незаконно створених окупаційних органах влади, правоохоронних структурах чи судових органах.
- Організація або участь у проведенні незаконних виборів та референдумів на тимчасово окупованих територіях.
- Надання допомоги ворогу в бойових діях, передача матеріальних ресурсів, інформації про українських військових або державні таємниці.
- Пропагандистська діяльність на користь агресора.
Покарання варіюється залежно від тяжкості дій. За найменш тяжкі прояви — позбавлення права обіймати певні посади на строк до 15 років. За керівні посади в окупаційній адміністрації або участь у референдумах — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. У випадках, коли дії колаборанта призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків, покарання може сягати довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.
Важливо підкреслити: лише суд має право встановлювати, чи є конкретна людина колаборантом. Сам факт проживання на окупованій території або виконання звичайної роботи (лікар, вчитель, комунальник) не робить людину автоматично злочинцем. Законодавець і судова практика враховують обставини примусу, загрози життю та вимушений характер дій.
Типи колабораційної діяльності: порівняльний погляд
| Тип колаборації | Суть та прояви | Історичний приклад | Сучасний приклад | Типові правові наслідки |
|---|---|---|---|---|
| Адміністративно-політична | Зайняття керівних посад в окупаційних органах влади, виконання наказів загарбника | Бургомістри та старости в окупованих містах і селах 1941–1944 рр. | «Мери» та «губернатори», призначені Росією в Херсоні, Мелітополі, частині Запоріжжя | Позбавлення волі від 5 до 10 років, конфіскація майна |
| Військово-поліцейська | Служба в допоміжних підрозділах окупанта, участь у бойових діях або репресіях | Допоміжна поліція, охоронні батальйони, служба в дивізії «Галичина» | Вступ до російських силових структур, участь у «фільтраційних» заходах | Позбавлення волі від 8 до 15 років або довічне |
| Інформаційно-пропагандистська | Публічне поширення наративів окупанта, заклики до співпраці, заперечення агресії | Робота в окупаційних газетах та радіо під час Другої світової | Ведення проросійських Telegram-каналів, участь у пропагандистських ефірах | Позбавлення права на посади 10–15 років або позбавлення волі |
| Економічна | Постачання ресурсів, техніки, продуктів окупаційній армії, ведення бізнесу на умовах ворога | Постачальники для вермахту, робота на німецьких підприємствах | Передача майна російським військовим, співпраця з окупаційними економічними структурами | Позбавлення волі залежно від масштабів та наслідків |
Ця таблиця демонструє, наскільки різноманітними можуть бути прояви колаборації. Водночас вона показує й те, що не кожна взаємодія з окупаційною владою автоматично перетворює людину на колаборанта.
Психологія вибору: чому люди йдуть на співпрацю з ворогом
За кожним випадком колаборації стоїть людська історія. Дослідники виділяють кілька основних груп мотивів. Перша — страх за себе та близьких. Коли окупанти погрожують розстрілом або репресіями проти родини, частина людей ламається і погоджується на співпрацю.
Друга група мотивів — матеріальна вигода. Посада в окупаційній адміністрації часто означала стабільну зарплату, доступ до дефіцитних товарів, можливість привласнювати майно. В умовах війни та економічного колапсу такі спокуси ставали особливо сильними.
Третя причина — ідеологічна близькість. Деякі люди справді поділяли проросійські погляди, вважали Україну «штучною державою» або сподівалися, що російська влада принесе «порядок» і «стабільність». Такі переконання формувалися роками під впливом пропаганди.
Четверта група — це люди, які спочатку намагалися просто вижити, а потім поступово втягувалися глибше. Вчитель, який спочатку вів уроки за українською програмою, з часом міг опинитися змушений викладати за російськими підручниками. Лікар, який лікував усіх поранених, міг почати отримувати накази від окупаційної влади.
Важливо розуміти, що закон проводить чітку межу між цими ситуаціями. Вимушені дії під загрозою смерті або фізичного насильства не кваліфікуються як колабораційна діяльність. Натомість добровільна, ініціативна допомога ворогу тягне за собою кримінальну відповідальність.
Сірі зони та етичні дилеми
Найскладніші питання виникають у так званих сірих зонах. Чи є колаборантом вчитель, який продовжує працювати в школі на окупованій території, щоб діти не залишилися без освіти? Чи стає колаборантом лікар, який лікує російських солдатів поряд з українцями? Де закінчується виживання і починається зрада?
Міжнародне гуманітарне право, зокрема Женевські конвенції, передбачає, що окупаційна влада зобов’язана забезпечувати нормальне функціонування цивільного життя. Медики, вчителі, комунальники, які виконують свої професійні обов’язки без активної підтримки режиму, зазвичай не підпадають під кримінальну відповідальність.
Українське законодавство та судова практика намагаються враховувати ці нюанси. Проте на практиці розмежування часто стає непростим завданням. Слідство має довести не просто факт роботи на окупованій території, а саме добровільний характер дій та наявність шкоди для України.
Наслідки для суспільства та шлях до справедливості
Колаборанти залишають після себе не лише зруйновані долі окремих людей, а й глибокі розколи в суспільстві. У звільнених містах і селах часто виникає напруга між тими, хто чинив опір, і тими, хто пішов на співпрацю. Діти колаборантів можуть стикатися з остракізмом, навіть якщо самі не брали участі в злочинах.
Водночас надмірна жорсткість або несправедливість у притягненні до відповідальності може породити нові образи та підірвати довіру до держави. Саме тому так важливо, щоб кожна справа розглядалася індивідуально, з урахуванням усіх обставин, а покарання було пропорційним до скоєного.
Історія знає приклади, коли післявоєнні суспільства проходили через етапи жорстких покарань, а потім — через амністію та примирення. Франція після Другої світової, країни Балтії після відновлення незалежності — у кожному випадку шукали баланс між справедливістю та необхідністю зцілення нації.
Сьогодні Україна перебуває в процесі формування власної моделі перехідного правосуддя. Вона має поєднати невідворотність покарання для тих, хто свідомо зрадив країну, з гуманним ставленням до людей, які опинилися в пастці обставин. Тільки такий підхід дозволить не просто покарати винних, а й зберегти суспільну єдність для майбутнього.
Кожен новий вирок у справах про колабораційну діяльність — це не лише акт правосуддя, а й нагадування про те, наскільки крихкою може бути людська лояльність у часи великих випробувань. І водночас — про те, що навіть у найтемніші періоди історії залишається простір для вибору на користь гідності та вірності своїй країні.
Залишити відповідь